Хто би мiг подумати...

Два тижнi пройшло з того часу як мiй лiтак приземлився в Анкарi... Мабуть пора вже й шось написати про своi першi враження. Хоча фiг його знае якi вони, тi першi враження – зараз здаеться нiби я пiвжиття в Анкарi прожила, нiби Франкiвськ – то якесь далеке напiвзабуте минуле. Нi, не те щоб я не скучала за Франiком, але... я зараз якось вiдчуваю себе на свому мiсцi, менi тут добре, я там де й маю бути... Менi тут комфортно, незважаючи на спеку i те, що вже другий день нема води, на те, що я у величезному мiстi, в якому зовсiм не орiэнтуюсь, i на те, що всi навколо говорять турецькою, якоi я зовсiм не розумiю. Менi якось легко, незважаючи на те, що треба самiй собi готувати iсти (попри всi прогнози моэi мами я таки не вмираю з голоду), прати, прибирати i кожен день ходити на роботу, просинаючись в 6.30. Я не знаю як це пояснити... можливо просто вся справа у вiдчуттi свободи i в можливостi робити те, що хочу, ходити куди хочу, говорити i поводитись як хочу - нiхто ж бляха не знаэ яка я насправдi э, чи була, чи хочу стати. Нiхто не прив'язуэ мене нi до минулого, нi до майбутнього... взагалi нi до чого нiчим не прив'язуэ! Я просто живу, насолоджуючись часом, який вiдведений менi тут...