Oдна дома...

В пятницю моя сожитєльнiца Айлiн поїхала на конференцiю на тиждень i я лишились сама в трьохкiмнатнiй квартирi на першому поверсi. Пiвдня я себе переконувала, шо я вже доросла дiвчинка i нiчого страшного в цьому нема, в кiнцi кiнцiв в нас решiтки на вiкнах i мiцнi дверi, не говорячи вже про те, що живу я в спокiйному районi. I от, прийшла я ввечерi додому, зробила собi чайочку, сiла в своїй кiмнатi читати, i раптом чую поворот ключа в моєму замку i те, як зi скрипом вiдкриваються мої (!) дверi... В мене серце в п'ятки пiшло, але переборюючи свiй страх, схопила в руку пилочку для нiгтiв для самооборони (i не треба смiятися з моєї зброї, знаєте як нею в око зарядити можна, я таке в фiльмi бачила, хе-хе:), вся трясусь вiд страху, ледь не вмлiваю, все ж вихожу в коридор... То був двоюрiдний брат Айлiн, вiн жив у нас 2 днi, а потiм переїхав... Я й забула шо вiн теж має ключi. Була б невинну людину без ока лишила :)

Про вихiднi в Анталii

Iздила цими вихiдними в Анталiю. Бляха, як же там модно! В Анкарi вже троха похолодало (хоча порiвняно з Украiною, то тут звичайно тепло), а в Анталii жара, прозоре море з рибками i такааа краса... але про все по-порядку.

Отже, 15-16 вересня ЛК-Анталiя органiзував стадi-тур для стажорiкiв. З Анкари iхали тiльки я i ше один айсекер. I Взагалi делегатiв було лише 30, але то навiть добре, бо була можливiсть з усiма познайомитись i поспiлкуватись.

В суботу ми iздили в Аспендос дивитись на водоспад, трохи гуляли по Анталii, були в 2 музеях (один з них – музей архiтектури пiд вiдкритим небом, в якому знаходились копii найвизначнiших будiвель Туреччини в людський зрiст). Але найцiкавiше почалось ввечерi, коли ми приiхали в Олiмпос – невеличке курортне мiстечко, яке менi чомусь дуже нагадуэ Буковель з однiэю тiэю рiзницею, що там нема снiгу, зате крiм гiр ще э море. Поселились ми в двохмiсних будиночках ... на деревах. Пiд кожним будиночком гамак, так шо можна собi спати на свiжому повiтрi. А метрiв 10 вiд нашого будиночка – «iдальня» - кiлька вiдкритих альтанок з подушками замiсть стiльцiв i низьким столом... сидиш собi в позi лотоса, попиваеш пивко (безкоштовне, ОС нарейзило :) i думаэш над тим яке життя прекрасне... Пiсля вечерi пiшли на годинку на пляж, а потiм до клюба.
Ну а наступний весь день ми плавали на човнi, загоряли, купались – стрибали у воду прямо з човна (десь певно з 2-метровоi висоти)... Правда перший раз був трохи challenging, бо я взагалi все життя боялась стрибати у воду з висоти, а тут один чувак взяв мене за руку i сказав «стрибаэм на раз-два-три» i в мене якось не було часу пояснити що я боюсь – за двi секунди опинилась у водi :D. Назад в Антaлiю приiхали десь в годинi десятiй i мали ше трохи часу щоб погуляти по набережнiй. Потiм як завше прощання, нiч в автобусi i далi 8 годин вiдчайдушноi боротьби з собою, щоб не заснути на роботi перед комп'ютером. A ще я трохи згорiла в Анталii, то вчора шеф весь день з мене стiбався: «Natali, red color of your skin suits very well to your eyes...», або: «hey you, red nose, how is it going with your marketing research?» :D.

А зара сижу в офiсi i дивлюсь фотки своiх спiвробiтникiв – мiй шеф десь поiхав i вони дуже активно намагаються зi мною спiлкуватись... правда англiйську вони знають гiрше, нiж я турецьку, тому поки-що наша розмова виходить по-турецьки :D

Ходили ми в суботу кататись на ковзанах: я, Айлiн i ше 4 стажерiв. Найсмiшнiше було дивитись як катаэться тунiсець Магдi, який нiде окрiм як в холодильнику льоду бiльше не бачив i ковзани вдягнув перший раз. Я ж останнiй раз була на катку рокiв 5 тому, того теж трохи боялась, що буду падати щоп'ять хвилин. Але я трималась досить таки непогано. Вийшла на лiд, зробила пару кружечкiв, набрала трохи швидкiсть, десь на 20 хвилинi почала вчити румунку Олiвiю як кататись, а пiд кiнець сеансу вже уявляла себе зiркою фiгурного катання... менi навiть подумалось, що я могла б стати багатою i знаменитою... I як тiльки менi це подумалось я тааак навернулась :D. Набила собi синяк на лiктi i подряпала руку... Oт до чого приводить честолюбство :)

Але всеодно то було весело! Синяк за пару днiв зiйде, а гарнi спогади залишаться...

Щасливоi дороги! Я скучатиму...

П'ята година двадцять хвилин - це значить, що твiй лiтак вже приземлився в Борисполi i тобi настав час казати "Home, sweet home!"... Ну а менi мабуть настав час сказати "дякую" за той час, що ми тут разом провели. Це був прекрасний мiсяць! Я нiколи не забуду те як ми ходили разом по магазинах, лiпили вареники, робили презентацiю Украiни до другоi ночi, святкували день незалежностi в недiлю зранку)), вiдривались до пiзньоi ночi в клубi, а вранцi намагались привести себе в нормальний вигляд, пили в кухнi зелений чай з апельсиновим вареннячком, триндiли перед сном, фотографувались, смiялись, багато смiялись... Це певно шо було найсмiшныше лiто в моэму життi.
Дякую Вухастенька за турботу, за те, що я не переживала чи мене зустрiнуть в аеропорту i де мене поселять, за те, що завжди було з ким поговорити украiнською мовою, i ще окремо за записочку на столi: "Деруни в холодильнику, всмаж собi i приходь в офiс. Аня" :))

Через мiсяць побачимось, але цей мiсяць я скучатиму...